Роздуми про те, чому ми боїмося зупинитися
Ти постійно в русі, щось робиш, плануєш, вирішуєш, а потім лежиш без сил і фігачиш себе за це. Не тому, що робиш щось не так або не справляєшся.
Можливо, цей стан продуктивності, вирішування трьох мільйонів справ — не про цікавість і внутрішнє бажання, а про тривогу. Про неусвідомлений страх зупинки.
Бо якщо зупинишся — доведеться щось відчути. Те, чого не дуже хочеться відчувати. Можливо, пустоту, розгубленість від нерозуміння: а чим я наповнений(а), окрім цього постійного руху? Чого я хочу? Хто я? Для чого я живу це життя?
А можливо, зупинка і відпочинок для тебе — це про бездіяльність, яку засуджували, знецінювали і соромили, і за цим багато самотності. І тепер — це може бути єдиний спосіб відчути свою цінність та самоповагу: бути завжди зайнятим(ою), корисним(ою).
Але зупинитись все одно доведеться. Тоді, коли організм і психіка вже зовсім не справляються.
Але, щоб прожити й опрацювати їх, теж потрібна енергія, якої дуже мало чи зовсім немає. Накриває апатія, виснаження, депресивний стан. З’являється нерозуміння — що зі мною? Чому це сталося?
А потім, коли трохи відновлюється ресурс — знову повертається той перший стан. Цикл починається знову. Якщо це про тебе, скільки вже триває твоя боротьба з собою?
Але не поспішай знову себе фігачити і звинувачувати, якщо впізнав(ла) себе в описі. Це, насправді, може бути єдиний спосіб, як психіка вміє справлятися. І колись цей спосіб справді допомагав.
